"Українськи шляхи"

 
 
Вiрши

                  
  
                  
  
* * *

Чи в мене є яке бажання? 
А що як є – що ж хочу, боже? 
За все життя, на це питання 
Відповісти так я й не зможу.

Напевно, я "не вийшов рожей",
Щоб за великим щось бажати.
Та що я жив? Не дай вам боже
Сміття від радостей збирати...

Минула юнicть – не помiтив, 
А мрiяв: ким я тiльки стану... 
Нема у степi стiльки квiтiв, 
Скiльки було у мене планiв...

Якби життя це мало вартiсть, 
Не марнував би я години,
Свiт не вважав якiмсь-то жартом, 
I, може, жив би як людина…

Не знав би я такого дiла –
Самотнiсть в галасі людскому. 
Душа б з нiчого не смутнiла, 
Не йшов би з думкою до дому:

Забутись ввечерi із пляшкой,
Як з жiнкой, та за менші гроші...
А те, що пiсля вранці тяжко,
То й що, як вечiр був "хороший"?

 
* * *

Де мої любiї дiлись? 
Де тi, що мене кохали? 
Друзi мої одружились –
Bcix наречених побрали.

Я ж все складав свої вірші... 
Це майже все – на що здатен. 
Думав: ще й буде їх бiльше 
Любих – поета кохати.

Тiльки інакше все сталось...
Гроші не платять за вірші. 
Як то ранiше спiвалось, 
Жити все гipшe та й гiрше...

Хоч ти розбийся, виходить – 
Не заробив на кохання. 
Та відчував я свободу –
Що як кохання останне!
 
 
* * *

Сонечко, чуєш ти, сонечко,
Ты у нас саме яскраве,
Саме що є у нас сонячне,
Саме, що є в нас ласкаве!

Де ти ходило всю ніченьку?
Ледве у тьмі я не згинув.
Як би зробити так, сонечко,
Щоб вже скрізь разом іти нам?

Чи я тобі чим завадив би?
В мене один тільки пошук –
Може де-небудь хоч, сонечко,
Скажуть мені щось хороше.

Тебе нам, Сонечко, знищити –
Рівно, що знищити бога!
Ти у нас саме-самісіньке...
Та i нема в нас другого...
 

* * *

Дощ іде, i я прямyю... 
Помiж нами є щось схоже –
Майже нас i не iснує...
Та вже й, правда, б зникнуть, боже?

Щоб ніхто того не бачив –
Що ж то сталося зi мною. 
Зник – i все... без всiх балачок – 
Як? чому? та що накоїв?

Бо, не хочу, щоб знайомі
Посміхались хоч коли-то, 
Через те, що крім як дома, 
Не знайшлось мені де дітись...

Через те, що як письменник,
Не здобув собi я слави...
Мiй віршований щоденник
Всiм не бiльше чим забава.

Може, то й було б i краще 
Навіть прізвище змінити? 
Чи я що – якийсь пропащий, 
Що й ніде не зможу жити?

Чи тинятися без діла 
Краще, аніж працювати? 
Чи не тi великі сили 
Не дають мені все спати?

Як було б мені байдуже, 
Чи хотів би я так жити? 
Я би навіть ліг в калюжу, 
Якби мiг цим щось змінити.

Якби знав, що це – поможе, 
Все би змiг з собой зробити.
Жити! хочу жити, боже! 
Чи один такий я в cвіті?
 
 
* * *

Як мені тут було
Хоч на мить не зрадіти? 
Хлопця стрів я,
Він палко та й райдужно мріяв
Усім тим, чим і я
Розцвітав, ніби квіти...
Так буває, коли 
Душу молодість гріє... 

Ось і бачу я знов:
Не змінити нічого –
Як людина була,
Так і буде людиной,
І не зміниться, бо –
Все, як кажуть, від бога,
Все що в думках у нас 
Все до вчасной години.

Саме тому, свій час
Для всього і буває...
І уже, як чужі,
Я впізнав "свої мріі" –
Наче мріяв чужий,
І його вже немає...
Так і парубок той
Коли-небудь дозріє…
 
 
* * *

– Це скiльки ж люду вiк минулий знищив?
Я вcix їх знав, я вciх їх поховав, -
Сказав менi старий на кладовищі, -
Де цвинтар нинi – якось гай стояв... 

В отом гаю батьки траву косили,
Гриби збирали,  ягоди, та хмиз.
Наш пан утiк, коли царя змiстили,
І панський гай як ніби шашіль сгриз. –

У нас це швидко... тiльки дай нагоду,
Разкрадуть все, що й крайнiх не знайдеш,
Адже ж тому й нема життя народу,
Що в себе й крадем, та й псуем свое ж.

Ось – наш колгосп... Вже й боляче дивитись...
Та i таки колгоспи майже вci... –
Ні – фахівця, нi – люду, щоб робити, 
Та бур'яном поріс увесь пociв.

Невже ж та влада ще й не зрозумiла, 
Що не iснує мiста без села? 
Вони діждуться – знимуть їх на вила,
Якщо ума бракує на діла.

Ось я, старий, розмовi рад з тобою –
Моя нaдiя на таких, як ти –. 
Не хочу я померти з думкой тою, 
Що знов у найм підем, за бідноти.

Колись, ми з батьком тут косили трави,
Та й оглядали з пагорба лани,
І батько мрiяв: – Тут би дім поставить,
Та й так зажити, як oтi пани! –
 
 
* * *

Чи ти живеш без надiї? 
Все в тебе, все буде добре... 
Що ж твoi довгii вii 
Злиплись вiд сльозу, хоробра?

Так, ти ж хоробра у мене...
Що ж тебе так засмутило? 
Що ж ти, чужа наречена, 
За ніч зi мною зробила?

Бачиш, я, навiть, забувся –
Тебе своєю став звати. 
Так би й на вiк – пригорнувся, 
Тiльки б тебе й обiймати.

Та чи така я людина, 
Щоб комусь бути коханим? 
Я й бiля вогнища стину... 
Все менi якось погано...

Та й мене звичка лякає, 
Острах, що звикну до любої... 
Отже тому й все тiкaю 
Я вiд кохання i шлюбу.

Може, пора зупинитись?
Нравлюсь уже і не кожній...
Завтра: захочу напитись –
Будуть всi вiдра порожні...
 
 
* * *

Кажуть часто мені: ну чого тобі треба?
Є у тебе будинок, і міг би ти жити
Так, як люді усі... ну а ти все як-небудь...
Чи не віру в життя, ти зумів загубити?

Я усім відповім: мої любі-кохані,
Що я втратив, хай хтось за мене відшукає,
Взвалить тягар той на спину... чи я застану
Його в іншому місці, чи він поблукає?

Чи живуть всi, як мрiялось, в щастi, без горя?
Вбачив зграю ворон, поринаю в нудоту... -
Наче юність чиясь занемогла десь поряд,
Як і я – ледь не зник від безглуздой работи...

Наче, мене хтось змусив в житті народитись,
Що мені так не радісно смужку ту жати,
Що зоветься судьбою людини у світі,
Де я вийшов лиш вірші нікчемні писати...

Чи не чув я пісень вночі темній від милой?
Чи то так? – взагалі ні на що я не здібний?
Я, здається, набрав до пісень чорнобилу,
Замість квітів, і наче, воно так потрібно?

Да не зміг заспівать я про зорі духм'яні,
Коли я задихався в родітелькой хаті,
Де, буває, прожити найлегше ледь п'яним,
Щоб ночами самотнiми солодко спати.


* * *

Море, дивлюсь на тебе та й дивлюсь... 
Ось ти яке! що й не скажешь словами!
Bpeштi ж i я до тебе доторкнусь, 
Бо ж оце першая зустрiч мiж нами.

Чи через те: так – хвилюєшся ти,
Та все аж світишся, наче зрадiло? 
Як не радіти твоїй чистоті? 
Як не повіриш, що "все в наших силах"?

Знало б ти, море, як довго я йшов, 
Майже життя все, заради цей митi. 
Ще й не було менi так хорошо, 
Ще й не бажав я так жадiбно жити...

Якось, почув я від мами, хлоп'ям,
Що, як до мyшлi присунути вуха –
Можно почути "шум моря"... І я
Це й проробив, та i "досi" все слухав...

Ось вiн той шум! Розплескався у нiг! 
Так вiд чого ж це, з'являються думи, 
Що я тепер, до кiнця cвoix днiв, 
Буду звертаться до мушлей за шумом?
 
 
* * *

Багаття згорiло, в золi, на вугіллі, 
Згадавши дитинство, нaпiк я картоплі.
I знов, назбирав картопляні будилья,
Розвiв я багаття, вже майже на попелi.

I ciв бiля вогнища, ciв, та й надумав, 
На рівному місці, нудьгу до нудоти.
I їв ту картоплю, гiркую вiд суму, 
І в думах тривожні почулися ноти. 

Та що ж це таке? Що ж це правда зi мною, 
Що сил i з судьбою нема сперечатись? 
I наче щось трапиться цею зимою, 
I нiби сьогоднi вже має щось статись...

Мені вже ніде не буває оселі –
Таке почуття, що один я у cвiтi... 
Та що це за свiт, що такий невеселий? 
Не стало й нiчого, що варт зрозумiти.

Немає чим дихати, волi немає... 
Все требує грошей... що ж то за гидота? 
Як прикро i сумно, що вiчно триває 
Ярмо, що вiд вiку зовется "работой".

Вже можна забути, – нiколи не буде 
Такого, щоб всiм посмiхалася доля... 
Та й житиме тiльки якась там паскуда, 
А ти – хоч сконайся вiд працi, вiд болю.

Звикай до картоплi – ось це твоя їжа,
Ото твоя жiнка – така ж бiдолашна.
Тримаюсь... і якось сьогодні я вижив...
Та що ж буде далi? менi часом страшно.
 
 
* * *

О, що це за день! Ніби, дивнеє-диво! 
I, наче, зима ще й не скоро-не скоро. 
Але ж вже не чутно пташиного співу,
I кожна травинка схилилась як хвора.

Та бабине лiто – все ж схоже на лiто...
Як наше життя – на життя нiби схоже... 
Kpaiнa моя, як живуть твоi дiти?
Цю муку життям я назвати не можу.

Ото як же iнодi тяжко буває,
Що, навiть, здається: як би ж все пропало...
Згадаю вci лайки, які тiльки знаю,
Але ж, батькiвщiна, тoбi й цього мало,

За те, що ти робиш із власним народом!
Чи, може, це вiн все щось робить з тобою?
Щоб там не було... це у нашій природi –
То холод у лiтку, то зими з грозою...

За що не візьмись – все у нас через дупу...
Однак, чи ж ми знали – а як воно треба?
Якби не той "ящик" з кіно... Так би й тупо,
Не бачив нiчого, прожив би як-небудь.

Ніколи б не мріяв про теплеє море,
Не знав би: що люди – живуть десь як люди.
I, може, не знав би ніякої xвopi,
Окрiм найзвичайної в зиму застуди.


* * *

Сонце моє, ти також безпритульне...
Отже щось спільне знайшлось поміж нами...
Був я колись-то закоханним, чуйним,
З ясними нiби два сонця очами.

Зараз мiй зiр все частіше байдужний,
Наче, навчився я, сонце, у тебе...
Тiльки буває мiй погляд i тужним,
Як зазiхаю очами на небо.

Сонце моє, це тобi не вiдомо,
Сонце, є те, що тобi не відчути.
Тiльки людині чуття те знайоме,
Що вона бачить, в подібні мінути...

24 февраля 2007 г.


* * *

Я знов звернув до мови української,
Вона, як музика, що десь в душi звучить.
У ній щось рiдне є i материнське,
Словам дає вiд вiчностi ключи.

На ній шептаться хочеться з коханою,
Спiвати лиш протяжливі пiснi.
Вона несе душi якийсь-то ранок,
Чуттям зимовим придає весни.

Вона мені – немов дзюркіт джерельний,
Глибинний спогад про Святую Русь!
Вона – народ терплячий i ретельний!
Вона – живе, i перед цим схiлюсь.

25 февраля 2007 г. 


* * *

I чому лякаєшся ти мене?
Я ж тобi не ворог, недоторка!
Що ти пишеш там у свiй щоденник?
Мабуть, що я клоун твій Єгорка?

Що тобi моя увага значить?
Це мені, ти б знала як, цікаво.
Знову бачу погляд твій дитячий –
Не чекаю слiв твоїх ласкавих.

Мабуть, тебе дещо там лякає,
Як маленьку молоду конячку,
Що всього боїться, і – брикає?
Жахаєшся рук моїх гарячих.

Чи нiхто до тебе не торкався,
I тому ти мене вiдштовхнула?
Чи, колись, с тобою хтось погрався,
I, як рибка, в себе ти пiрнула?

Ти, давай, не бiйся, роздивляйся –
Хто тобi я: ворог чи коханий?
I, вiд себе, в себе не ховайся,
Розквiтай же, ти, мiй свiтлий ранок.

Так, в тобi я бачу тiльки — ранок,
Ранок твiй — найкраще, що є в свiтi…
Та у мене, знов, на серцi рана…
Як менi, з тією раной жити?

3 января 2008 г.


 * * *

Як сталося, що я в своєму вiцi –
Самотнiй, недовiрливий та злий?
I не пригрiв собi ласкавой кицi?
Чи не люблю я кошенят малих?

Чи в мене серце, наче, камiнюка,
Що на шматки не рве його любов?
Та я не знаю – як воно ще стука,
Не наламало ребер або дров?

Коли торкався до краси очами,
Воно, немов, стрибало із грудей!
Але ж їм часто грали, як м'ячами,
Примхливі кішки, iз числа людей... –

Вони завжди шкребли його, як кати,
Вони його катали як клубок...
Чи зможу я тобi що-небудь дати?
Чи ти уже готова на стрибок?

Не ображайся на слова, хороша –
Це все слова затертi та пустi...
Але у грудях знов повно "дебошу"...
I в цьому, зараз, винна тiльки ти...

I, як хлопча, чи, може, як щенятко,
К тобi на зустрiч радiстно бiжу,
I серце плига – в клiтцi пташенятком,
I очi свiтять, і дзижчу, як жук!

5 января 2008 г.


* * * 

Мене ти, нiби, i не бачиш? 
Що ж, грайся, тiльки не зi мною… 
Бажаю я тобi удачi… 
Я не спiлкуюсь зi стiною… 

Менi комедiй вистачає… 
Трагедiй теж, по горло ситий… 
Якщо любов не помiчаєш, 
Тодi й не вмiєш ти любити… 

Пiду собi… пiду нап'юся… 
Чи вперше в людях зневiрятись? 
А завтра, в гостi до бабусi 
Поїду, вiд журби ховатись… 

Млинцi, на тiстi дрiжжевому, 
Мої улюбленi, пухнасті, 
Менi поможуть зняти втому, 
Загоять всі мої нещастя … 

I на лицi моєм заграє – 
Та добра посмiшка дитяча… 
Ще, вiд кохання, не вмирають – 
Скажу собi… I не заплачу… 

6 января 2008 г.


* * *

Навiщо, люба, ти зi мною граєш?
Навiщо ти спiваєш тi пiснi?
Як тужно ти, коханая, спiваєш...
Я себе бачiв у твоєму снi...

Але ж, про нас, i треба так спiвати –
Для нас немає завтрiшнього дня...
Хотiв тобi я бути старшим братом,
I, завжди поряд бути, як рiдня.

Чи цього мало? Так, здається мало...
Що ж нам робити? Це ж таке життя...
Менi завжди чогось не вистачало...
Здається, що – тебе i забуття.

Що нам бракує трiшечкi забутись,
I в небо впасти, стати на крило?
Чи мiсяц сiчень? Чи то мiсяц лютий?
Чи ті сніга, що в серце намело?

10 января 2008 г.